Доріс Лессінґ: жінка, котра писала

Статья, Дорис Лессинг: женщина, которая писала, Персона

«Справжня революція наших днів – це повстання жінок проти чоловіків», – написала Доріс Лессінґ у романі «Золотий зошит», який побачив світ у далекому 1962 році. 

Хто б міг подумати, наскільки актуальним це твердження буде у третьому десятилітті XXI сторіччя, що має у своєму багажі рух #MeToo, гучні судові позови на впливових чоловіків на кшталт справи Гарві Вайнштейна. Про жінку, котра писала про жіноче коло і Girls’ Power ще до того, як це стало мейнстрімом, – новий матеріал «Лавки Бабуїн».

Про себе та свою родину

Доріс Лессінґ народилася у 1919 році в місті Керманшах на території тоді ще Персії, яка входила до складу Британської імперії (нині це місто Бахтаран в Ірані). Її батько, банківський службовець Альфред Тайлер, як і багато громадян країн Антанти, був покликаний на фронт Першої світової війни. Звідти капітан потрапив у госпіталь, де йому ампутували ногу, а під час реабілітації він закохався у медсестру Емілі Маквей, яка незабаром стала його дружиною і народила дочку Доріс. У своїй останній повісті «Альфред і Емілі» письменниця на схилі років спробувала уявити, яким могло б бути життя її батьків, якби не було Першої світової війни.

Через 5 років, не затримавшись довго в Англії, родина перебралася до Південної Родезії (так називалася Зімбабве, будучи британською колонією). Вони планували пробути там ще 5 років, однак залишилися на двадцять. У своїх спогадах і мемуарах Доріс Лессінґ часто згадувала про нездійснені мрії та нереалізовані амбіції батьків. Сама ж дівчинка поїхала з рідної домівки у 14 років, кинувши школу, і в 20 років вийшла заміж.

Шлюб Доріс і Френка Віздомів тривав 4 роки. Вони розлучилися у 1943-му, і Доріс залишила дітей, Джона і Джин, з колишнім чоловіком. У ті роки вона захопилася ідеями комунізму (в яких їй ще належить розчаруватися) і в 1945 вийшла заміж за однодумця – політичного біженця, німця єврейського походження Готфріда Лессінґа. Щоправда, ненадовго. У 1949 вони оформили розлучення, і Доріс повернулася до Лондона, цього разу із сином від другого шлюбу, Пітером.

В Англії розпочалася її літературна кар’єра, в основі якої завжди був особистий життєвий досвід Доріс.

Про людей, котів, міста і майбутнє

Бібліографія Доріс Лессінґ налічує близько 50 книг у найрізноманітніших жанрах – романи, повісті, оповідання, п’єси, публіцистика. Ось лише деякі з її видань:

 

Її першу книгу «Трава співає» схвально зустріли видавці і критики. Як напишуть в її некролозі The Guardian у 2013 році, цей роман привніс колір у сірий, післявоєнний Лондон. Англія з перших вуст дізналася про Африку мовою, близькою до зразків епічних романістів ХІХ сторіччя.

Її серія романів про Марту Квест, перша книга якої розповідає про дитинство і дорослішання головної героїні, також була написана в традиційному жанрі – просвітницького роману. Марта Квест, як і її творець, бунтує проти обмеженості колоніального побуту батьківської ферми в Африці і тікає до великого міста, щоб побачити світ, про який мріяла.

«Якщо людина від чогось відвертається, то вона неминуче повинна до чогось повернутися».

До класичних зразків монументальної романістики автор повернеться лише через багато років у роботі «Великі мрії».

А ось «Золотий зошит» став першим експериментом для письменниці відносно й форми, і змісту, багато в чому визначивши напрямок її творчості у майбутньому. Це історія, в першу чергу, про пошук жінкою себе і свого місця в суспільстві.

«Мені завжди здавалося цікавим, що жінок обожнюють, у той же час відводячи їм у повсякденному житті другорядну роль, вважаючи їх неповноцінними істотами».

Для кінця 50-х вихід роману став чи не ключовою літературною подією. І сьогодні «Золотий зошит» називають найбільш переконливим твором Доріс Лессінґ, книгою, в якій описана її особиста культурна революція. Вона досліджувала творчі можливості розпаду: психічне захворювання, політичне відступництво, сексуальне протистояння і боротьбу поколінь. Сюжетна лінія була настільки багатогранна, що Лессінґ дратувалася, коли читачі у своїх відгуках виділяли тільки щось одне. Вогню в обговорення (і популярність) роману додало викриття прототипів деяких героїв, у тому числі коханих письменниці. Один з них, американець Кленсі Сіґал, багато пізніше написав: 

«Я сказав їй, що вона повинна перестати писати про мене… Це було неправильно з її боку – використовувати моменти нашої близькості у своїй книзі. “Ти не можеш так вчинити!”, – кричав я. «О, я не можу?» – кричала вона у відповідь. – «Чому б і ні – це моя робота, чи не так?».

У 2008-му був запущений The Golden Notebook Project – читання роману «Золотий зошит» і його обговорення жінками різних професій, різного походження в онлайн-режимі. Це ще раз довело, що культовий твір Доріс Лессінґ не втрачає своєї актуальності навіть через багато років.

Сама ж письменниця найбільше зі свого творчого доробку любила серію науково-фантастичних романів, що вийшли у 1979-1983 (від «Шикасти» до «Сентиментальних агентів»), – «Канопус в Аргосі: Архіви», в яких спробувала дослідити вищі рівні буття. Серія відображає цікавість Лессінґ до праць Ідріса Шаха про суфійську містику, засновані на теорії еволюції свідомості та віри в те, що індивідуальне звільнення може відбутися, тільки якщо люди зрозуміють вищий зв’язок між своїми долями і долею людства.

Ще одним футурологічним твором Доріс, який вона писала із щирим задоволенням, була її пізніша дилогія – «Маара і Данн» і «Повість про генерала Данна».

До слова, очевидно, що розлучатися зі своїми героями письменниця не любила, тому багато з її творчості об’єднано в серії або дилогії, нехай навіть перерва між написанням їх частин розтягувалася на десятиліття, як наприклад, у випадку видань «П’ята дитина» і «Бен серед людей».

«Любов, знову любов» був першим романом після довгої паузи, в якій Лессінґ більше уваги приділяла мемуарам, публіцистиці, малій прозі. І знову мова у ньому про жінку. Жінку, яка кидає виклик загальноприйнятим уявленням і самій собі. 65-річна письменниця Сара, вдова багато років, діти якої вже виросли, закохується, немов юна дівчинка. Причому у двох чоловіків.

З роками фемінізм Доріс Лессінґ переріс від боротьби за рівне положення до чогось, що межувало з чоловіконенависництвом. Результатом стало її найбільш суперечливе дослідження взаємовідносин жінок і чоловіків «Ущелина».

Як і належить жінці, що недолюблює чоловіків, письменниця дуже любила кішок. Ця прихильність до граціозних, ніжних тваринам з волелюбним характером виникла ще у дитинстві, на африканській фермі батьків. Усім котам, з якими Лессінґ доводилося стикатися, вона присвятила ряд есе, виданих у кількох збірках, включаючи «Кішки». У них автор освідчуєтьсяі підопічним Бастет і розповідає історію своїх стосунків з ними, як вони вплинули на неї, а вона – на них, і все це мовою, близькою і зрозумілою будь-якому кошатнику.

Про журналістів

Доріс Лессінґ завжди писала про те, чим хотіла поділитися, не звертаючи уваги на критиків.

При цьому, будучи автором також багатьох статей для періодики, сама вона не жалувала журналістів. В одному зі своїх матеріалів 1990 року вона міркувала про те, що значення газет перебільшують, хоча сама вона їх, звичайно, регулярно читає. І що найгірше, якість преси наприкінці ХХ сторіччя помітно знизилася. 

«Тридцять, сорок років тому, хіба серйозна газета опублікувала би ярди спекуляцій про сексуальне життя Т.С. Еліота, навіть якби це називалося літературною критикою?».

Про нагороди

Шведська Академія прийняла рішення про присудження Нобелівської премії з літератури Доріс Лессінґ у 2007 році, хоча вона й раніше опинялася серед номінантів. Вона дізналася про це, коли вийшла з таксі на своїй вулиці і побачила натовпи фотографів і операторів з камерами. Доріс навіть було подумала, що тут знову знімають якийсь фільм, але журналісти повідомили їй, що всі вони чекають її. Тоді вона просто сказала: 

«О Боже! Я отримала всі премії Європи, усі чортові премії… Це флеш-рояль!».

Цю сцену зняли підлітки-влогери, і вона стала хітом на YouTube.

Лессінґ потрапляла до шорт-листів Нобелівської премії 40 років і нарешті отримала її у 87, побивши віковий рекорд серед лауреатів. Вона стала 11-ю жінкою-переможницею за 104 роки існування комітету. Сама Доріс шкодувала, що серед них не було Вірджинії Вульф і заявляла, ніби Шведська Академія відкрито не схвалювала її власну творчість у 1970-х. Як би там не було, у 2007-му комітет присудив письменниці премію «за сповнене скепсису, пристрасті і сили провидиці дослідження досвіду жінок». 

І Доріс прийняла її скептично.

Однак не відмовилася, як вона вчинила, наприклад, у випадку із запропонованим їй Орденом Британської Імперії у 1992, аргументуючи своє рішення тим, що Імперії більше не існує.

Про книги

Її впевненість у вірності прийнятих рішень надихала не менше, ніж її книги. Зустрічей з Лессінґ віддані читачі чекали з нетерпінням. І всі, хто був особисто з нею знайомий, у будь-який період її життя відзначав її енергійність і внутрішню силу.

На зустрічі з книжковим клубом «The Guardian Review» варто було Лессінґ тільки увійти в зал, як її зустріли спонтанними оваціями. 

«Я прочитала вашу книгу у 1964 році, коли мені було 20 років, – сказала одна жінка зі сльозами на очах, – і ви врятували мені життя», – і на це відлунням відгукнулися жінки різного віку у кімнаті.

На такі заяви Лессінґ зазвичай відповідала так: її книги не змінюють життя, а лише, як лакмус, показують, що ви до цього вже готові.

«Змінилося життя, тому що змінилася сама людина».

З аудиторії на таких івентах Доріс часто чула, про те, що її читає вже третє покоління у родині.

Лессінґ теж любила провести час за книгою. У її будинку була зібрана прекрасна, дуже різноманітна у жанровому плані бібліотека. Своїм шанувальникам вона давала рекомендації прямо на сторінках романів:

«Ніколи не читайте книг з помилкового почуття обов’язку, або через те, що вони належать до якоїсь течії або напрямку. Пам’ятайте про те, що книга, яка здається вам нудною у двадцять або тридцять років, відкриє для вас свої двері, коли вам буде сорок чи п’ятдесят, – і навпаки».

У своїй автобіографії Доріс написала, як пояснила своїм старшим дітям, чому вона залишила їх, розуміючи, що це жахливий вчинок, але вважаючи його абсолютно правильним. Тоді вона збиралася змінити світ, щоб вони, майбутнє, змогли жити у прекрасному просторі, в якому немає місця расизму, гендерній нерівності та іншим видам несправедливості. За своє довге життя у майже сторіччя письменниці так і не вдалося досягти цієї мрії, але вдалося наблизити її, щоб нам було легше продовжувати цей шлях сьогодні.

Автор поста: Нелли Самикова

Люблю подорожі та мотивуючі книги :)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *