Коти, дайкірі і море в житті великого письменника. Ернест Хемінгуей і його сонце, що не заходить. Частина 1

Статья, Эрнест Хемингуей и его незаходящее солнце, Персона

Людство не любить популяризувати свої вади. Алкоголізм, пияцтво, депресія, хтивість – те, що приховують, але не прославляють. Ернест Хемінгуей же ніколи не прагнув показати себе краще, ніж він є насправді. Можливо, саме за це він так і полюбився читачам – за свободу думок і дій в поєднанні з чудовим письменницьким стилем.

Відомий письменник ніколи не ховав свою справжню натуру, що, втім, проявлялося не тільки в житті, але і в творчості. Любитель мартіні і дайкірі, неймовірний фанат сімейства котячих, мисливець і мандрівник, улюбленець прекрасної статі, боксер, снайпер… Здавалося,  він перевіряв на міцність свою долю, переживши безліч аварій, переломів і струсів, дві світові війни, лісову пожежу і купу хвороб – від малярії і гепатиту до сибірської виразки. І все ж, хоч доля була до нього прихильною, один з кращих письменників свого часу самостійно обірвав плин свого життя за допомогою старої рушниці… Давайте ж заглянемо за завісу таємниці, що огортає улюбленця Фортуни з ранніх років і дізнаємося, чому ж все закінчилося настільки трагічно…

Фотография, Маленький Эрнест Хемингуей, Персона

“Кожна людина народжується для якоїсь справи.”

Для чого був народжений той, хто став згодом генієм літератури, здається, не розуміли тільки його батьки. Малюк, народжений в чиказькому передмісті Оук-Парк 21 липня 1899 року в родині Кларенса і Грейс Хемінгуей, ріс не по роках розвиненим і освіченим, проте саме обдарованість в той час була його найбільшим тягарем. Мати письменника, Грейс – дівчина з задатками оперної діви – спочатку одягала малюка в дівчачі платтячка, розповідаючи всім, що більше хотіла дівчинку, а потім, в силу своєї невдалої кар’єри, намагалася підштовхнути малюка до занять музикою. Для цього вона водила маленького Ернеста на заняття з віолончелі і змушувала співати в церковному хорі. Хлопчина протестував як міг, згодом знайшовши розраду в літературі, записавшись в боксерську секцію (про це він, до речі, вельми цікаво розповість в оповіданні «Вся справа в кольорі шкіри») і розділивши захоплення батька риболовлею і полюванням. Ці два заняття стали згодом віддушиною і для дорослого Ерні, який отримав свою першу вудку в три роки, а перше рушницю – в 12. Батько ж – меланхолійний колекціонер доктор Кларенс – вислуховував скарги сина на огиду до занять з воістину спартанським спокоєм, пропонуючи тому не нити і насвистувати пісеньки, коли погано. Дивна рада, але юний Хем неодноразово помічав, як, перебуваючи поруч з дружиною і чотирма дітьми, батько насвистував собі під ніс різні мелодії і завжди порівнював себе з татом в ці моменти. З невластивою хлопчакам такого віку серйозністю Ернест усвідомлював, що його батьки зовсім не щасливі в шлюбі, і це усвідомлення пройшло червоною ниткою крізь усе життя письменника. Малюк спостерігав, як батько намагається змиритися з тим, що сімейне життя тріщить по швах, як мати махнула рукою на чоловіка і дітей і пішла з головою в грандіозні ремонти, які часто були зовсім не по кишені родині. Консервативне американське суспільство того часу вимагало шлюбних відносин, і Кларенс і Грейс пішли на цей крок чи то від страху, чи то від безвиході. Навіжена, любляча красиве життя дівчина зовсім не підходила тихому фанату полювання і риболовлі, і це стало тим самим каменем спотикання, який в підсумку потягнув на дно подружжя. Незабаром важкий характер матері повністю підпорядкував собі слабовільного батька, а заняття боксом припинилися через отриману в спарингу травму, і юний Хемінгуей вирішив закинути навчання в університеті, повністю присвятивши себе журналістиці. Батьки за це відлучили його від родини, але юнак не надто переживав з цього приводу. Набагато більше його обурювало те, що батьки акцентували увагу на нецензурну лексику, яка згодом використовувалася в творах сина. Але про це пізніше, а зараз…

Фотография, Эрнест Хемингуей в детстве

“Всі думаючі люди – атеїсти.”

Можливо, відраза до музики і церковного хору, можливо, природна волелюбність, а, можливо, комбінація двох цих чинників призвели до того, що майбутній Тато Хем (а так називатимуть його і колеги, і друзі, і коханки)  почав писати ще в ранньому віці. В одному зі своїх останніх інтерв’ю на запитання «Коли ви зрозуміли, що хочете стати письменником?» він відповість, що не знає, адже завжди хотів ним бути. А зараз же Ерні пише замітки, оформляє плакати і стає автором шкільної газети «Скрижаль» в 1916 році. Але душа вимагає більшого, і після школи Ернест вступає до університету Канзас-сіті, щоб стати, як зізнається сам, великим писакою. Тут він працює репортером в газеті «Стар», ведучи колонку хроніки подій. І, здавалося б, просування по службі талановитого хлопця не за горами і йому світить, як мінімум, крісло головного редактора, але всі плани честолюбного юнака ламає  Перша світова війна. Хемінгуей, що з дитинства мав загострене почуття справедливості, йде на фронт і стає учасником бойових дій під час служби в Італії. Правда, не бійцем передової, а водієм санітарної машини – майбутній автор «Прощавай, зброє!» не був прийнятий комісією, так як мав поганий зір. У 1918 році він отримує важке поранення (з тіла Ерні витягли майже 200 уламків!), рятуючи з-під ворожого вогню італійського снайпера, і практично цілий рік проводить в лазареті. Повернувшись до США, Хем отримав два ордени – срібну нагороду «За доблесть» і «Військовий хрест». Нагороди, як говорив письменник, були не настільки важливі для нього, як той неймовірний життєвий досвід, якій він отримав на передовій, хоч, за власним визнанням  в багатьох інтерв’ю, які на той момент брали у нього всі більш-менш популярні видання, він «був великим дурнем, відправившись на ту війну». Щоб не розгубити ті емоції, які вирували в його серці, Ернест стає журналістом і пише для передовиць газет в Чикаго і Торонто. Але в цей час відбувається дивне – Ернест пропонує руку і серце піаністці Хедлі Річардсон, і ось чому…

Фотография, Эрнест Хемингуей с женой

“На світі так багато жінок, з якими можна спати, і так мало жінок, з якими можна розмовляти.”

Майже сорок років зі своїх неповних шістдесяти двох Тато Хем провів в шлюбі. Одружувався ж «найбільший алкогеній всіх часів» чотири рази. Можливо, одруження була б лише одне, якби перша любов Ернеста, молоденька медсестра Агнес фон Куровські, відповіла майбутньому великому письменнику взаємністю. Але дівчина, яка була старша на сім років, бачила в пораненому солдаті лише заблукалу душу, якій не вистачало тепла в суворих фронтових умовах, і запропонувала йому свою дружбу. Деякий час молоді люди вели переписку, але потім вона зійшла нанівець. Однак Хем увічнив образ Агнес в персонажа Кетрін Барклі в своєму першому (і одному з найзнаменитіших) романі «Прощавай, зброє!» – чудовому творі, в якому, однак, немає хепі-енду. Генрі, що пройшов крізь жахи війни, переслідування жандармерії і неможливість узяти шлюб з коханою офіційно, знаходить розраду в маленькому будиночку в Швейцарії, де проживає повну любові і ніжності осінь зі своєю коханою. Але при важких пологах вмирає і Кетрін, і дитина. А сам же Генрі, спустошений, думає про те, що «..все завжди закінчується цим – смертю. Тебе кидають у життя і кажуть тобі правила, і в перший же раз, коли застануть зненацька, вбивають. Нікому не дано сховатися ні від життя, ні від смерті.». Агнес, звичайно, була жива на момент написання «Зброї…», але для Хема ця закоханість стала першим розчаруванням і йому здавалося, що це  подібно смерті. Щоб заглушити біль, Хемінгуей одружується на Хедлі Річардсон – молоденькій піаністці з вельми схожою долею (її мати померла, а батько наклав на себе руки), яка через рік подарує йому первістка, Джека Хедлі Ніканора. Живучи в Парижі, Хем намагається налагодити стосунки зі своїми батьками саме на прохання Хедлі, однак Грейс, вірна своїм принципам, сприймає в багнети і рукописи, що надсилаються сином, і його одруження, і зростаючу популярність Ернеста як письменника. Батько, який з  роками стає ще більш слабохарактерним, вторив дружині, і саме тому письменник перестає слати сім’ї листи. Не  спілкується він і зі своїми сестрами і братом, незважаючи на всі спроби Хедлі примирити сім’ю, що розпадалася. Всю свою любов на той момент письменник переносить на дружину і сина, присвятивши міс Хемінгуей-Річардсон «Свято, яке завжди з тобою» – своєрідний авторський щоденник новел про Париж і життя в ньому, про знайомство з безліччю творчих людей (зокрема, наприклад, з Гертрудою Стайн) і про початок створення роману «Фієста. І сходить сонце», який суттєво підвищить його популярність в літературному суспільстві. Однак саме «Фієста» опише наступні події в житті Ернеста – як і герой, Роберт Кон, Ернест біжить від першої невдалої любові до Європи, знайомлячись там з іншою жінкою, заради якої кидає свою дружину і переживає безліч негараздів. Роберт, леді Ешлі, граф Міппіпопуло, Генрі Бреддокс, Френсіс Клайн – всі вони схожі на людей з реального життя автора. І так само реальне полишення письменником сім’ї і друге одруження, адже вже тоді в творі не знайшлося місця для Хедлі. Зате там є леді Дафф Туізден, яка послужила прототипом для Бретт Ешлі. Незрозуміло, чи був між ними роман, проте відомо достеменно, що леді Туізден не була в захваті від такої літературної паралелі і будь-які відносини між нею і Хемінгуеєм припинилися.

“Всі люди діляться на дві категорії: ті, з якими легко, і також легко без них, і ті, з якими складно, але неможливо без них.”

Хемінгуей, чия популярність як в літературних, так і в світських колах починає зростати, байдужіє до дружини, і незабаром на його горизонті замерехтить новий роман – з журналісткою Vogue, подругою дружини Пауліною Пфайфер. Деякий час Пауліна навіть жила в квартирі Хемінгуеїв, і делікатна від природи Хедлі не змогла протистояти натиску багатенької модниці і дала чоловікові розлучення. Але і ця молода красуня не стала останньою музою письменника. Під час життя з Пфайфер письменник довгий час подорожує, переносить сибірську виразку і травму голови, від якої на його лобі залишається вельми помітний шрам і ще двічі стає батьком. В цей же період він створює збірку оповідань «Чоловіки без жінок», в якому дає своєму альтер его, Ніку Адамсу, повну свободу дій. Поєднання модерністських прийомів і захоплюючі сюжети разом з неповторним авторським стилем викликали досить бурхливий відгук як у читачів, так і у літературних критиків, які вважали збірку вельми зухвалою і навіть бунтарською.

У 1928 році письменника наздоганяє страшна звістка – Кларенс Хемінгуей покінчив життя самогубством. Скочуючись в безодню депресії, нездатний піти з сім’ї і спустошений фінансовими труднощами, батько письменника застрелився. Страшна звістка наздогнала Хема в той момент, коли він разом зі своїм п’ятирічним сином їхав на потязі до Флориди. Шокований Хем віддає малюка провіднику, а сам пересідає на потяг в Чикаго і їде до родини. Однак мати не просто не прощає сина навіть на тлі трагедії, а ще й робить йому дуже специфічний подарунок – рушницю, з якого батько зробив фатальний постріл. Згодом ця ж зброя стане причиною смерті і самого письменника…

Фотография, Эрнест Хемингуей с алкоголем

Трагічна подія на деякий час вибиває Ернеста з колії. Він намагається заглушити свій біль спостереженнями за улюбленою коридою, полюванням, алкоголем і автомобільними поїздками на шаленій швидкості. Одного разу одна з таких поїздок закінчується страшною автомобільною аварією, в якій Хем вельми серйозно травмується. Чоловік більше ніж на півроку стає прикутим до ліжка, але це не заважає йому творити. Єдиною зміною в своїй письменницькій діяльності він бачить відмову від олівців і перехід на друкарську машинку. Саме в рік катастрофи Хем створює свою «Смерть пополудні», де з неймовірною точністю описує іспанську кориду, дає своєрідний словник термінів кориди і наводить витяги з біографій кращих матадорів минулого і сучасності. У 1933 році, повністю одужавши, автор створює ще одну книгу – «Переможцю не дістається нічого» – збірку з 14 коротких інтригуючих розповідей (після перевидання – з 17). Гонорар від продажів Хем планує витратити на сафарі по східній Африці, про яке мріяв уже кілька років. Книга знову розходиться з неймовірною швидкістю, а письменник підтверджує свій статус автора бестселерів і відправляється в довгоочікувану подорож. Враження від Африки зібралися в трьох впольованих левах і двох десятках антилоп, книгах «Лев міс Мері» і «Зелені пагорби Африки» – своєрідних мисливських щоденниках того часу – … і амебній дизентерії, від якої письменник ледь не помер.

“Що заважає письменнику? Випивка, жінки, гроші і честолюбство. А також відсутність випивки, жінок, грошей і честолюбства. “

Здавалося, чим старшим стає Ернест, тим більш яскравих і скандальних жінок він вибирав собі в супутниці. Зокрема, він приписував собі романи з Матою Харі, Інгрід Бергман і Марлен Дітріх (останній, втім, більше за листуванням), а своїх «дівчат на одну ніч» навіть не намагався порахувати. Але третю свою дружину, військову журналістку Марту Геллхорн, письменник зустрів там, де багато хто боявся опинитися – на передовій. Передувала третьому шлюбу письменника громадянська війна в Іспанії, куди письменник за власним бажанням і попрямував, щоб стати військовим кореспондентом і висвітлювати хід подій. Вперше в творі, який стосується як цього періоду його життя, так і періоду становлення своєї рідної країни, в творчості письменника з’являється соціальна нота. У своїй книзі «Мати і не мати» автор описує жителя Флориди, який став контрабандистом, щоб не померти від голоду і злиднів. Ернест разом з режисером Йорінсом Івенсом відправляється в Мадрид, де стає сценаристом злободенного документального фільму «Земля Іспанії». У найстрашніший для Іспанії час Хемінгуей знаходиться в самій гущі подій, бачачи на власні очі всі страхи, біди і руйнування, які, здавалося б, він вже пройшов раніше. Однак війна дала письменникові не тільки кошмари ночами, але і знайомство з третьою дружиною і іншим не менш відомим письменником, який також не зміг залишитися осторонь від війни – Антуаном де Сент-Екзюпері, а також єдину в його творчості, але тим не менш вельми помітну п’єсу – «П’ята колона». Молоді романтики, які приїхали в Мадрид, щоб взяти участь у війні, звичайно, не зовсім в’яжуться з агентурою генерала Франко, але тим не менш, це лише додає трагізму тій картині, яка розгортається перед читачем і відтіняє моральні муки і муки вибору. Допомогти своїй країні або бути щасливим? Що вибрали б ви?

Фотографии, Эрнест Хемингуей в юности и зрелости, Персона

Однак більшість літературних критиків вважає, що найважливішим, що виніс Хемінгуей з тих страшних днів, став роман «По кому подзвін». Не можемо не погодитися, адже саме цей роман, який займає місце в першій десятці кращих книг ХХ століття за версією Le Monde та має сотні посилань в музиці, літературі та живописі, є одним з найбільш значущих в творчості письменника. Історія про Роберта Джордана і його любов до іспанки Марії, про те, як розривається людська сутність між обов’язком і жагою до життя, про протистояння республіканців і франкістів, давно визнана класикою світової літератури. Більшість подій в романі описано крізь призму сприйняття Джордана, що додає твору трагічності, а суперечки про те, чи правда прототипами деяких персонажів є працівники НКВС, не вщухають і сьогодні. А що ж далі?

… А далі було четверте одруження, «Старий і море», мішкуваті светри, Куба з її палючими ночами і алкоголем, найкоротша розповідь, що отримала світове визнання, котики, Друга світова, депресія, стеження ФБР, психлікарня і самогубство. Однак не будемо втомлювати вас, дорогі читачі, настільки об’ємним лонгрідом і продовжимо неймовірно цікаву історію про Тата Хема трохи пізніше. А зараз візьміть в руки «Старий і море», адже саме про цю книгу піде мова в другій частині нашої розповіді, яка з’явиться в блозі зовсім скоро!

Автор поста: Natalya

Більш за усе на світі полюбляю гарні книги, міцну каву та відсутність граматичних помилок у текстах :)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *