Цей детектив може не сподобатися любителям жанру. А може закохати в себе. Цей загадковий француз, як і все в ньому, приваблює своєю непослідовністю і відступом від канонів.
Дія роману відбувається у сучасному Живерні, де Клод Моне прожив 30 років і написав більше 250 картин з водяними ліліями.
Перша інтрига – у назві. Клод Моне відомий фразою: “Колір – це моя… одержимість…”. Роман відкривається епіграфом
“Ні, ні! Тільки не чорне! Не для Моне! Чорне – це не колір!”.
Так чому ж у Бюссі водяні лілії чорні?!
Друга інтрига – в історії трьох жінок, мешканок містечка, яких, на перший погляд, об’єднує тільки бажання поїхати з Живерні назавжди.
“Третю, найменшу, звали Фанетта Морель. Другу – Стефані Дюпен. Перша, найстаріша, – це я”.
Чим закінчиться шлях кожної з них?
Третя інтрига – в розслідуванні вбивств, які могли б стати для трьох героїнь можливістю виїхати з містечка. Чи буде знайдено винного?
Четверта інтрига – у викраденні картин імпресіоністів. Чи пов’язано це з усім, що відбувається?
П’ята інтрига – у розвитку стосунків найкрасивішої дівчини і привабливого, по-французьки трохи неголеного чоловіка. Чи перетворяться вони у “довго і щасливо”?
Імпресіоністи звеличували фрагмент, миттєве враження, тому не надавали значення класичній композиції. Для них центральний персонаж і об’єкт, що випадково потрапив до картини, були рівнозначні. Вони не змішували фарби на палітрі, наносячи їх на полотнище “чистими” мазками, і лише з віддалення можна побачити й оцінити усю красу моменту. Роман Мішеля Бюссі “Чорні водяні лілії” неймовірно схожий на ці полотна.
Книга рекомендується всім, хто шукає нове у жанрі детективу, хто любить живопис, імпресіонізм і Францію.