ru 
Сучасний ритм життя зовсім не дає нам можливості залишитися на самоті. Куди б ти не йшов, чим би не займався – навколо тебе постійна метушня і рух. Люди, люди, люди … Вони всюди, і здається, що неможливо виділити себе в цьому круговороті осіб і силуетів. Але придивіться уважніше. Так, навколо нас люди – але люди абсолютно самотні. Вони наодинці самі з собою, сховавшись в смартфонах і лептопах, і рідко коли у величезній масі силуетів промайне той, хто захоплений не собою, а іншими. Чимось, кимось, життям навколо, в кінці кінців… Та й як можна не зануритися у себе, якщо все навколо – сумне, те, що оточує – тлінне, а ті, кому довіряв, так часто зраджують?
Ось так і Олівія Ленг, дівчина, яка кинулася назустріч чоловікові своєї мрії, але розчарувалася в ньому, залишається наодинці з самою собою в чужому і холодному Нью-Йорку. А самотність завжди відчувається гостріше в мегаполісах, які послужливо показують тобі усміхнені парочки і галасливі компанії, в яких тобі немає місця… Рятуючись від самотності, Олівія звертається за допомогою до того, що знає і любить – до мистецтва. І вибір її падає на Енді Уорхола, Генрі Дарджера, Едварда Хоппера, Девіда Войнаровича, Клауса Номі … Що стало сполучною ланкою між цими персонами і вибором автора? Та сама зловісна, всепоглинаюча самотність, від якої неможливо сховатися …
За своєю суттю, книга «Одинокий город. Упражнения в искусстве одиночества»– це величезний клубок з поплутаних ниток. Думки, образи, емоції – все переплелося настільки сильно, що вже й не зрозумієш, з чого все почалося і чим закінчиться. Автор із сумом говорить про стигматизацію сучасного суспільства – відторгнення всіх «неправильних», несхожих на інших, тих, хто відрізняється від більшості расою, сексуальною орієнтацією, станом здоров’я і про біль, який такі «неправильні» люди передають через мистецтво. Енді Уорхол прагне до буденності і механізації, Войнарович в своїй творчості намагається викрити несправедливість крізь призму фото-і кіноплівки, Клаус Номі старанно підкреслює на сцені свою «несхожість», викликану СНІДом … І ось, пропустивши через себе власний болючий досвід і досвід інших, Олівія Ленг приходить до висновку, що самотність робить нас живими і не варто соромитися його і сахатися від самотніх людей, як від прокажених. І вся та тяжкість і хворобливість книги, яка відчувається спочатку, стає виправданою. Які думки відвідають вас при прочитанні цієї книги, передбачити неможливо. Ясно одне – роздуми Олівії Ленг, змішані зі скалками доль знакових персон сучасності, не залишать вас байдужими.
