ru 
Мистецтвознавець Паола Волкова називала наш час «антрактом»:
«Коли перша дія закінчилася, а час другої чомусь ще не настав. Ми живемо в період антракту, за відсутності великих особистостей і значних подій».
Однак ми могли б посперечатися, тому що і її друзі, і вчителі, серед яких Мераб Мамардашвілі, Лев Гумільов, Андрій Тарковський, Олександр П’ятигорський, Тоніно Гуерра та інші, і, звичайно ж, сама Паола Дмитрівна, були втіленням величі свого часу.
Дія перша. Дух епохи
Інтерв’ю та спогади Паоли Волкової про своїх сучасників, про епоху, на яку припала її молодість, можна читати нескінченно. Вона майстерно описувала роботу художників XVI століття, однак ще краще їй вдавалося життя 1960-1980-х років. Паола Дмитрівна ніби переносить слухача у ті часи, в однокімнатні квартири, з радянськими килимами й диванами, у комуналки, де п’яниця-сусід буянить за тією стінкою, на якій висять полиці з книгами, завішені тканинними шторками.
Вона характеризує ті роки, як щось, що постійно рухається, щось плинне, мінливе, динамічне. І в основі їх лежало спілкування.
«Тебе хтось завжди приводив у гості до когось, хто тебе цікавив, хто цікавився тобою: художники, їхні подруги, знайомі тих подруг… І ось ця жива матерія, можливо, найцінніше, що було».
Кажуть, вона хотіла б написати книгу «Моє Садове кільце» про всі тих, кого вона знала і хто згодом зіграв важливу роль в історії мистецтва і науки, однак, на жаль, просто не встигла.
Паола Дмитрівна народилася і все життя прожила в Москві, хоча подорожувати дуже любила. У 1953-му вона закінчила Московський державний університет як «історик мистецтва». До цього моменту про неї мало що відомо. Навіть походження її імені має кілька версій. Довгий час шанувальники вважали, що вона сама собі його обрала. Однак пізніше з’ясувалося, що Паола отримала його при народженні. За однією з версій, за традицією італійської гілки її родини називати хлопчика Павлом (як і звали її брата), а дівчинку – Паолою. Інша версія більш буденна: її мати під час вагітності читала книгу, в якій натрапила на це ім’я, і воно їй сподобалося.
Як би там не було, незвичайне ім’я відповідало яскравій особистості дослідниці. Починаючи з 1960 року, протягом майже 30 років, вона викладала історію мистецтва у ВДІКу, опублікувала ряд статей і книг на теми своїх наукових інтересів, а також організовувала для своїх студентів лекції найвизначніших мислителів сучасності. За її словами, це було непросто.
«… я зрозуміла, що студентам дуже важливо це чути. І це мене спонукало розпочати складні переговори з ВДІКом».
Паола Дмитрівна досить непросто переживала період активної еміграції, коли багато її друзів, дослідників і письменників, покинули Москву. Для неї це відчуття було подібним до кінця епохи, адже вона знала багатьох з них.
«Якщо ти необережно називав якесь відоме прізвище пристойної людини в мистецтві, то обов’язково виявлялося, що Волкова або його вчила, або з ним вчилася, або з ним працювала, або вона йому допомагала. І найдивовижніше, що це все було правдою», – пише Юрій Рост.
Однак багато хто залишився, наприклад Мераб Мамардашвілі, схиливши її до точки зору, що є люди, яким потрібно було виїхати, а є ті, хто повинен залишитися.
Дія друга. Слава мистецтву!
З 1989-го Паола Дмитрівна керувала Фондом Андрія Тарковського, сьогодні вже не чинним. За час існування Фонду, очолюваного Волковою, був відновлений Будинок-музей Тарковських у Юр’ївцю, встановлено надгробок на могилі культового кінорежисера у Парижі, проведено безліч виставок та лекцій про його творчість.
Юрій Рост згадує про неї так: «Паола Дмитрівна Волкова не була вченим-мистецтвознавцем… Вона, скоріше, була впроваджувачем культури, тобто вона просувала її в маси».
Серед її вдячних учнів Ірина Антонова, Сергій Бархін, Вадим Абдрашитов, Леонід Парфьонов, а також Сергій Шумаков, редактор телеканалу «Культура», який зіграв у житті своєї наставниці, мабуть, революційну роль. Він практично за руку привів Паолу Волкову на телебачення і запропонував їй зробити цикл мистецтвознавчих програм. Так у 2011 році з’явився «Міст над безоднею», автором і ведучою якого була Паола Дмитрівна. Телепередачі зробили Волкову по-справжньому відомою і допомогли охопити максимально широку аудиторію для популяризації мистецтва.
Цикл так і залишився незавершеним у зв’язку зі смертю своєї авторки. У неї було безліч планів, вона продовжувала виступати з лекціями і подорожувати, й ось після повернення з Риму 15 березня 2013 року її не стало.
«…неймовірно спостережлива, іронічна, сміхотлива, котра любила і розуміла життя, вісімдесятирічна молода жінка»,
Паола Волкова була похована на Донському кладовищі у Москві, а частину її праху, згідно із заповітом, розвіяли над морськими водами її улюбленого міста – Венеції.
Завіса. Життя після смерті
Паола Дмитрівна не вважала себе письменником, їй взагалі було важко писати. Вона так і відповідала на всі пропозиції перетворити її лекції в книги, що її мислення і мова не відповідають вимогам писемного мовлення.
«Я читаю лекції, як тітка на кухні, без термінології, так, щоб розуміли».
Вже на схилі своїх днів вона навчилася висловлювати думки досить лаконічно, щоб перенести їх на папір. Можливо, це одна з причин, чому співвідношення її прижиттєвих і посмертних публікацій нерівномірно на користь других. Список виданих досліджень і роздумів Паоли Волкової (в тому числі у якості редактора-упорядника) виглядає так:
- 2002 – «Арсеній та Андрій Тарковські»
- 2002 – «Андрій Тарковський. Архіви, документи, спогади» (ред.-упоряд.)
- 2002 – «Арсеній Тарковський. Життя родини й історія роду»
- 2004 – «Професія – кінематографіст. Антологія» (ред.-упоряд.)
- 2008 – «Андрій Тарковський. Ностальгія» (ред.-упоряд.)
- 2009 – «Міст через безодню. Книга перша»
- 2010 – «Тоніно Гуерра. Парадіз» (ред.-упоряд.)
- 2012 – «Леонід Завальнюк. Інший вимір»
- 2013 – «Міст через безодню. Книга друга»
- 2013 – «Міст через безодню. Книга третя»
- 2013 – «Ціна Nostos – життя»
- 2014 – «Міст через безодню. Книга четверта»
- 2014 – «Міст через безодню. Книга п’ята»
- 2014 – «Листи Ернста Нєізвєстного»
- 2014 – «PAOLA. Алфавіт Паоли Волкової»
- 2014 – «Портрети. Книга 1»
- 2015 – «Портрети. Книга 2»
- 2015 – «Щоденники. Портрети. Книга 3»
- 2015 – «Міст через безодню. Книга шоста. Частина 1»
- 2015 – «Міст через безодню. Книга шоста. Частина 2»
- 2015 – «Міст через безодню. У просторі християнської культури»
- 2015 – «Міст через безодню. Містики й гуманісти»
- 2016 – «Міст через безодню. Великі майстри»
- 2018 – «Середньовічні майстри та генії Відродження»
- 2018 – «Від Джотто до Тіціана — Титани Відродження»
Серія «Міст через безодню» заснована на циклі її телепередач. Спочатку Паола Дмитрівна планувала видати 5 книг, проте встигла опублікувати тільки одну. Усі наступні були підготовлені і випущені в друк вже без її участі. Пояснюючи назву книжкової серії, автор віддала данину своєму другові і вчителеві Мерабу Мамардашвілі, який вважав, що світова історія філософії – лише коментар до Платона:
«Я назвала її так від того, що я вважаю, що вся та історія культури, яку ми знаємо, ми знаємо не тільки завдяки тому, що вона є предметом музейного зберігання або археологічного виявлення, а ще й тому, що вона відповідає на якісь питання і сьогодні. Це – безперервна історія коментаря. Ми коментуємо античність досі».
Вона розуміла мистецтво як тлумачення минулого, як міст, який об’єднує нас з тими, хто жив до нас, і таким чином підкреслювала важливість пам’яті, «тому що пам’ять – це головне».
Шість томів серії розповідають про митців, які змінили хід історії мистецтва. Мова оповідача, як і слід було очікувати від Паоли Волкової, максимально проста. І при цьому неймовірно виразна, що буквально переносить читача у той час і місце, про які йдеться у книзі:
«Отже, ви присутні при незвичайному дійстві: ви перетинаєте кордон часу і опиняєтесь у майстерні художника Веласкеса в Мадридському Алькасарі, недалеко від покоїв короля. За мольбертом з пензлем у руках стоїть художник. Двері до коридору відчинив гофмаршал двору і впустив цілу свиту. У цій свиті маленька дівчинка – сама інфанта Маргарита…».
Багато критиків дорікають авторському мовленню непослідовністю і суперечливістю, проте слід пам’ятати, що всі книги циклу, крім першої, не редагувалися Паолою Дмитрівною, вони є лише зібранням її лекцій і чернеток.
Найновіші видання за лекціями Волкової «Від Джотто до Тіціана» і «Середньовічні майстри та генії Відродження» пишно ілюстровані і максимально адаптовані для масового читача. І для тих, хто тільки починає свою подорож у світ мистецтва, і для тих, хто хоче структурувати свої пізнання у цій галузі, ці книги стануть відмінним помічником. Тим більше, що кожний розділ – це зустріч з неординарною особистістю Паоли Дмитрівни, можливість ненадовго ніби стати її студентом. Тут читач знайде не сухий виклад історії, а живу розповідь і міркування не тільки про скульптуру і живопис, а й про вічні теми: хто є людина, яке її походження і місце у світі. Адже може виявитися, що створення світу було, а ось «людина твориться досі».
Вплив особистості Паоли Дмитрівни на сучасне мистецтвознавство можна повною мірою усвідомити, коли бачиш серію видань під назвою «Бібліотека Паоли Волкової», яку випустило видавництво АСТ у 2018 році. На сьогодні у серію входить 3 книги: «Лекції про мистецтво» Джона Раскіна, «Роздуми про мистецтво» Василя Кандинського і «Чорний квадрат як точка в мистецтві» Казимира Малевича, збірки їхніх кращих статей і есе. Передмови до випусків обов’язково включають у себе цитати з лекцій Паоли Волкової про цих художників.
Любов до мистецтва і позачасове світосприйняття Паоли Дмитрівни були по-справжньому заразливими, тому її друзі й учні поділилися своїми спогадами про неї і тими знаннями, які вона передала їм, у книзі «PAOLA. Алфавіт Паоли Волкової». Емоційне і змістовне видання прикрасила репродукція портрету головної героїні пензля Володимира Вейсберга. У нього теж особлива історія, як у всього, чого торкалася Паола. Одного разу у художника хотів придбати цей портрет відомий у 60-их роках колекціонер Георгій Костакі, однак Вейсберг відмовив йому, незважаючи на фінансову привабливість пропозиції, віджартувавшись, що, мовляв, картина не продається, тому що повинна бути виставлена у Третьяковській галереї. Знайомі живописця пізніше неодноразово жартували над цією історією, поки після смерті Володимира Вейсберга у 1985 році експерти Третьяковської галереї не викупили портрет, включивши його до постійної експозиції музею.
Ось так магічним чином впливала і впливає на оточуючих Паола Дмитрівна Волкова, яка навіть якщо і з’явилася на сцені в антракті, то, без сумнівів, була однією з його найяскравіших солісток.
