Все те, чого не розкажеш словами: «Трезоріум» Бориса Акуніна

Четверта книга з циклу Бориса Акуніна «Сімейний альбом» – «Трезоріум» – це панорама ХХ століття, намальована широкими мазками, і її сюжет, розрізнений та розділений на перший погляд, вмить об’єднується одним-єдиним абзацом. Три сюжетні лінії відображають роздуми письменника про епоху, про людство і про вічне – Життя і Смерть, Добро і Зло, Буття та Небуття.

Дії розгортаються у 1940-х. Рем Клобуков (син Антона, знайомого читачеві з попередніх книг серії) потрапляє на фронт. Його історія – це портрет війни такої, якою вона виглядає в очах юнака, що прагне зберегти у собі людяність, коли це практично неможливо. Рем зовсім не схожий на героя, який кидається грудьми на амбразуру. Він за своєю природою жалісливий і часто розмірковує над тим, чи на своєму він зараз місці.

Рем знаходить у свого бойового товариша щоденник пана Данцигера, в якому той ділиться своєю педагогічною теорією, протестованою у проєкті «Трезоріум». Це дитячий садочок, створений на території єврейського гетто. Данцигера надихнула наявність великої кількості маленьких сиріт, які можуть послужити прекрасним матеріалом для перевірки його ідеї. Остання, до речі, є продовженням і розвитком переконань мадам Естер, які були викладені у більш ранньому романі Акуніна «Азазель». У її основі – визначення й розвиток домінуючих особистісних якостей і талантів у кожній дитині індивідуально вже з 5 років.

Критики відзначають, що Акунін протиставляє пана Данцигера знаменитому педагогові Янушеві Корчакові, котрий також займався з дітьми на території гетто у Варшаві. Більш того, захопленість Данцигера своєю «скарбницею» робить його вченим, що ховається від реальності у власній «вежі зі слонової кістки». Недарма розділи з його щоденника називаються «Бісерний почерк», що навіює асоціації із «грою в бісер».

Третя сюжетна лінія розповідає про життя Тані Ленської, дівчини польсько-єврейського походження, що ховається у тилу фашистської Німеччини. Об’єднання цих трьох історій створює неповторний і непередбачуваний фінал, який, мабуть, намагається відповісти на головне філософське питання, яке Григорій Шалвович поставив в одному зі своїх інтерв’ю:

«…чи варто це життя з усією його гидотою того, щоб додивитися це кіно до кінця».