Матуся Атлантів: Айн Ренд

З вагону потяга, що віз її у нове життя, вона крикнула: «Коли я повернуся, я буду відомою!». Саме так і сталося. Щоправда, повернутися на батьківщину вдалося лише її творам та ідеям. Дівчина, що колись приїхала до Сполучених Штатів Америки із п’ятдесятьма доларами в кишені та друкарською машинкою у валізі стала всесвітньовідомою Айн Ренд. Нині у світі щороку видається понад п’ятсот тисяч екземплярів її книг, а їх загальний наклад вже давно перевищив тридцять мільйонів.

Як відомо, Айн Ренд – автор лише трьох романів, однієї повісті, кількох оповідань, п’єс та кіносценаріїв. Однак її філософська система, що отримала назву «об’єктивізм», справила колосальний вплив на світогляд людей у двадцятому столітті та зараз переживає новий період популярності.

Дитинство

Аліса Зіновіївна Розенбаум (справжнє ім’я письменниці) народилася 20 лютого 1905 року у місті Санкт-Петербург у забезпеченій єврейській сім’ї. Вона була старшою із трьох дітей і мала двох сестер – Наталію та Нору. Мама її працювала зубним техніком, а батько був фармацевтом. Спочатку йому довелося працювати управителем аптеки, а в 1914 році він став її співвласником. Сім’я почала жити у центрі міста у просторій квартирі над аптекою.

Обдарована та дуже впевнена в собі дівчинка рано стала інтелектуальною гордістю сім’ї. Вже у чотирирічному віці вона вміла читати, а у дев’ять років заявила, що буде письменницею. Ця малеча вже тоді оголосила своє кредо: «Я буду писати про те, якими людям слід бути, а не про те, якими вони є». Слова у неї змалечку не розходилися зі справами, тому сценарії вона починає писати у вісім років, а романи – у десять.

Навчалася майбутня письменниця в престижній гімназії імені Стоюніної. Аліса росла не дуже компанійською дитиною, розраду вона знаходила в книгах. Французькі романи зачарували її ще в зовсім дитячому віці, а Віктор Гюго став її улюбленим письменником. Уяву дівчинки полонили образи героїв, сміливих та відважних людей. У цей період майбутня володарка думок вже починає думати вічними глобальними категоріями, міркує про принципи та ідеї, які через багато років стануть основою її філософської концепції.

У вогні

Перша світова війна почалася, коли цій дитині було дев’ять років. Більшість її родичів загинули. Коли їй було дванадцять, почалися фундаментальні соціальні струси. Захоплення романами Віктора Гюго, особливо «Знедоленими», привело до того, що вона з надією зустріла лютневу революцію 1917 року. Але, після переходу влади до рук більшовиків, її батько втратив все. Їхнє майно було експропрійоване. Батько Розенбаум стає простим робітником, щоб забезпечити дружину і дітей.

Восени 1918 року збанкрутіла родина переселяється в Крим, який був тоді під контролем Білої армії. Зіновій Розенбаум там знову спробував займатися фармацевтичним бізнесом, але після приходу червоноармійців відбулася чергова експропріація всього його майна. Аліса закінчує школу в Євпаторії. В цей період свого життя вона приймає рішення бути атеїсткою, а розум починає вважати найвищою чеснотою людини.

Після невдалої спроби налагодити життя у Криму, сім’я повертається у Петроград. Революція відкрила університети для жінок, тож Аліса у складі першої групи дівчат починає навчання у Петроградському університеті за спеціальністю «соціальна педагогіка». Трирічний курс навчання поєднував історію, юриспруденцію та філологію.

Книги Гюго виробили в Аліси бажання не розмінюватися на дрібниці ані в житті, ані в літературі. Тож вона ставить перед собою амбітну мету: писати епічні романи про героїчні звершення. У сімнадцятирічному віці вона сміливо заявляє ошелешеному професору філософії: «Мої філософські погляди ще не є частиною історії філософії. Але вони увійдуть до неї». Час довів правдивість цих слів. Кристалізації максималізму майбутньої письменниці сприяло і знайомство з працями Ніцше.

Роки навчання були не простими. Життя у цей час було дуже нелегким, умови – жахливими, іноді сім’я Розенбаумів не мала навіть їжі. Турбуватися доводилося і через постійні «чистки» неблагонадійних, які здійснювала нова влада. Закінчення університету виявилося для неї важкою справою. Дехто навіть вважає, що їй не вдалося отримати диплом. Але це не відповідає дійсності. Разом з іншими студентами буржуазного походження Алісу відраховують з університету майже перед закінченням навчання. Але їй пощастило. Саме в цей час в університеті перебувала група іноземних вчених, які висловили обурення цією ситуацією. Тож після цього Розенбаум повертається до навчання і в жовтні 1924 року закінчує університет.

Поклик призначення

У Розенбаумів були родичі в США, які виїхали туди ще у далекому 1889 році та непогано облаштувалися. У 1925 році із ними відновилося листування. Аліса одразу загорілася бажанням поїхати до них і залишитися там. Пізніше вона згадувала, що тоді вона вважала Америку найвільнішою країною у світі, країною індивідуальностей. Часи тоді вже були такі, що виїхати за кордон з Радянського Союзу було дуже важко. Тому листуватися і домовлятися з родичами треба було так, щоб не дати владі підстав запідозрити, що це має бути поїздка в один кінець.

Надії Аліси справдилися. Їй надіслали запрошення, надали фінансові гарантії та оплатили дорогу. Щасливим і вирішальним збігом обставин стало те, що дівчина у той час навчалася на другому курсі Ленінградського інституту екранного мистецтва, а родичі були власниками кінотеатру. Тож в документах метою поїздки можна було вказати навчання.

З усієї сім’ї за кордон виїхала тільки Аліса. Декілька разів вона пробувала перевезти своїх батьків та сестер у США, але їм так і не вдалося отримати дозволу на виїзд. Її батьки загинули під час блокади Ленінграду.

За океаном

В США Аліса прибула з невеличкою валізою із речами, друкарською машинкою і без жодного знання англійської мови. Щоб не зашкодити своїм рідним, що залишилися в СРСР, вона вирішила взяти псевдонім. Довго не роздумувала і вирішила вибрати ім’я Айн, а прізвищем стала назва бренду її друкарської машинки «Ремінгтон Ренд».

Ренд поїхала за океан, щоб стати сценаристом. Спочатку дівчина жила в Чикаго у своїх родичів. Оскільки у них був власний кінотеатр, вона мала можливість дивитися десятки кінофільмів. Однак пізніше вона перебралася до Лос-Анджелеса. Нове трудове життя в Америці дівчина починає статистом в Голлівуді, бо жоден із чотирьох сценаріїв, які вона привезла з собою, не зацікавив кінопродюсерів.

В Голлівуді відбулася її випадкова зустріч зі знаменитим режисером Сесілом Демілом. Завдяки цьому  Аліса отримує роботу сценариста. Вона працює над сценарієм фільму «Король королів» та ще над деякими голлівудськими постановками. Саме тут Аліса зустрічається зі своїм майбутнім чоловіком. У 1929 році вона виходить заміж за артиста кіно Френка О’Коннора.

Через кілька років студія, де працювала майбутня письменниця, закрилася, і з 1927 до 1932 року вона змушена була перебиватися на тимчасових роботах: офіціанткою, продавчинею газетних підписок та керівницею костюмерного відділу. Американське громадянство вона отримала у 1931 році.

У 1932 році їй вдається продати свій сценарій «Червоний пішак» кінокомпанії «Universal Studios» за 1500 доларів. На той час це була дуже й дуже пристойна сума. Це дозволило Алісі залишити роботу і повністю зосередитися на творчій діяльності.

Літературні дебюти

Своє перше оповідання англійською мовою «The Husband I Bought» («Чоловік, якого я купила») вона пише в 1926 році, у свій перший рік перебування на американській землі. Та оповідання так і не було опубліковане до 1984 року.

Після успішного продажу сценарію на театральній сцені ставлять п’єсу «Ніч 16 січня» за книгою Ренд. Кожну ніч із глядачі обирали журі, яке потім голосуванням визначало, який із двох різних фіналів п’єси гратимуть актори. Свою першу власну п’єсу «Легенди горища» Айн почала і закінчила писати у 1933 році. Її поставили на Бродвеї, але великого визнання вона не мала.

Відсутність особливих успіхів у кіно й театрі спонукали письменницю спробувати себе у написанні романів. Її першим твором став роман «Ми – живі» (1936). Цей роман авторка називала автобіографічним, але не в буквальному сенсі, а інтелектуальному. Його сюжет вигаданий, однак в ньому відбиваються долі реальних людей.

Дія роману відбувається у Радянському Союзі й фокусується на боротьбі між індивідом та державою. Нова реальність описується у похмурих тонах. Люди похмурі, аморфні, принижені та без жодної віри в майбутнє. Вся постреволюційна країна порівнювалася з цвинтарем. Аліса Розенбаум виконала прохання своїх близьких, які перед від’їздом просили її сказати в Америці, що вся Росія – це великий цвинтар, на якому всі вони повільно гинуть. Письменниця засуджує тоталітарну державу і тих, хто пожертвував би собою заради цієї держави.

Продажі роману були маленькими, тож видавець вилучив книгу з друку. В Європі ж читачі охоче купували цей твір. Відсутність великої зацікавленості читачів в США можна пояснити тим, що у ті часи багато хто дивився на соціалістичну державу як на нову перспективну модель суспільства, яка є кращою, ніж вже звичний та недосконалий капіталізм. Тому роман сприймали як такий, що не відповідає реальному стану речей. У 1959 році письменниця перевидала роман, того разу він вже був дуже популярним.

Визнання

Наступним значним твором письменниці став роман «Джерело», який вона писала протягом чотирьох років. Іноді вона проводила по тридцять годин підряд за друкарською машинкою без жодної перерви на їжу та сон. Роман розповідає про молодого архітектора-бунтаря Говарда Рорка, який не хоче відмовлятися від своїх принципів заради спокою, визнання та статусу. Він прагне видозмінити підходи до будівництва.

Ідеї, покладені в основу роману, виникли у письменниці ще у 1928 році під час роботи над кіносценарієм, який було відхилено. Архітектура була сферою діяльності, далекою від Ренд. Через це їй довелося проштудіювати багато праць з архітектури, вивчити біографії видатних архітекторів та навіть безоплатно попрацювати машиністкою в архітектурному бюро.

Комерційна невдача попереднього роману та непохитність у відстоюванні своїх умов публікації привели до того, що «Джерело» відмовилися публікувати дванадцять видавництв. Лише у 1943 році роман надрукували. Успіх прийшов моментально. Твір одразу став культовою книгою та приніс авторці фінансову стабільність.

«Хто такий Джон Ґолт?»

Найзнаменитіший роман Айн Ренд «Атлант розправив плечі» виходить друком у 1957 році. Авторка визначала його тему як роль розуму в існуванні людини. Саме у цьому творі вона висловлює основні положення своєї філософської системи та описує концепцію людських досягнень. Книгу можна вважати своєрідною антиутопією. Вона змальовує світ, у якому креативний клас суспільства (промисловці, інженери, художники, підприємці) вирішують організувати страйк і зупинити «двигун світу». Письменниця привертала увагу суспільства до важливості ролі проактивних людей, які рухають суспільство вперед.

Філософія об’єктивізму знайшла своє найбільш яскраве вираження у монолозі Джона Ґолта, лідера страйкарів. Цей монолог містить п’ятсот тисяч знаків, а писала його авторка майже два роки. Насправді героєм книги, з точки зору Ренд, була людська свідомість, яка транслювала себе через Джона Ґолта. А сам образ цього персонажу можна вважати своєрідним двійником письменниці. Ця книга нині сприймається як класичний філософський роман.

Володарка думок

Після завершення роботи над «Атлант розправив плечі» Айн Ренд не хотіла більше писати художні твори. З кінця п’ятдесятих років Айн Ренд починає активно займатися філософією. У цей період виходять книги, у яких вона продовжує викристалізовувати свою філософію об’єктивізму: «Капіталізм: незнайомий ідеал» (1966), «Для нового інтелектуала» (1961), «Введення у філософію пізнання об’єктивізму» (1979), «Повернення примітиву: антиіндустріальна революція» (1971), «Філософія: кому вона потрібна» (1982), «Доброчесність егоїзму» (1964), «Романтичний маніфест» (1969).

Айн Ренд стає одним із найвідоміших та найзнаменитіших філософів двадцятого століття, вплив яких не тільки Америка, але й весь світ відчувають і нині. Філософія раціонального індивідуалізму Ренд протистоїть колективізму. Свої погляди вона висловлює через ідеал людини-творця, яка живе внаслідок реалізації своїх здібностей та талантів.

Погляди Ренд вплинули на багатьох державних, політичних та суспільних діячів. Серед тих із них, хто є її безпосередніми учнями, можна в першу чергу згадати тих, хто входив ще в гурток шанувальників «Джерела». Це Алан Грінспен – голова Ради управителів Федеральною резервною системою США, філософ Леонард Пайкофф – безпосередній спадкоємець об’єктивізму й творець Інституту Айн Ренд, психотерапевт Натаніель Бранден, який вивчав «психологію самоповаги». Значною мірою саме завдяки їхній діяльності об’єктивізм став частиною масової культури.

Амурні пригоди

Своєрідною Айн Ренд була й у своєму особистому житті. Перше кохання Аліси – Лев Борисович Беккерман, випускник Ленінградського технологічного інституту, був розстріляний у 1937 році.

Її шлюб з Френком О’Коннором тривав п’ятдесят років. Френк стане для Айн другом, редактором, однодумцем. Однак це не завадить тринадцятирічному роману письменниці з Натаніелем Бренденом, який був зачарований романом «Джерело» ще у свої студентські роки. Юнак на двадцять п’ять років був молодший за Ренд і обожнював її. Поступово їхні відносини стали близькими. За словами дружини Брендена, Ренд була раціоналісткою і закликала її та свого чоловіка розсудливо вирішити цю емоційну кризу. Ренд переконала їх сприйняти ці відносини в філософських термінах як інтелектуально допустимі сексуальні відносини, вигідні усім сторонам.

У 1958 році Бренден покохав іншу жінку і спробував розсудливо порвати з Ренд, якій тоді було вже шістдесят три роки. Однак Ренд сприйняла його відмову від продовження відносин як відречення від істини та більше ніколи не розмовляла з ним. Навіть після завершення їхнього роману Бренден не перестав бути апостолом об’єктивізму і продовжував пропагувати філософську систему своєї колишньої коханої.

Повернення Ренд

Життєвий шлях Айн Ренд закінчився 6 березня 1982 року, її поховали у місті Вальхалла, штат Нью Йорк.

Ренд здійснила колосальний вплив на розвиток суспільства. Дехто говорить, що вона зробила для руйнування Берлінської стіни більше, аніж всі політики та державні діячі разом узяті. Вона була дуже незалежною і сміливою людиною, мала дар макробачення. Ренд не можна назвати людиною із витонченими манерами, їй були притаманні різкість, певна догматичність, замкнутість, але вона зачаровувала тих, хто з нею спілкувався. Одні обожнюють Айн Ренд, а інших починає тіпати лише від однієї згадки її імені, однак всі визнають непересічність та неординарність особистості цієї людини. А її погляди витримали перевірку часом і вже нові покоління читають, критикують та захоплюються її творами.