ru 
Коли у 2018 році Меган Маркл стала принцесою і отримала титул герцогині, їй також був дарований особистий герб. Білий птах і золоті пір’я, які означають важливість комунікації, синє тло щита, яке нагадує Тихий океан, жовті маки з її рідної Каліфорнії. На маленькому зображенні були вміщені минуле, майбутнє і теперішнє молодої дружини британського принца. Герб створювався Геральдичною палатою Об’єднаного Королівства за участю самої Меган.
Геральдика – наука про герби та їхню символіку, що виникла ще у Середні віки, адже і герби з’явилися тільки у ХІІ сторіччі у часи розквіту лицарських турнірів і хрестових походів. Їх учасникам потрібно було якось визначити себе, а як це зробити, коли закований у лати і забрало опущене? Очевидно, що, не дивлячись на те, що лицарські турніри давно забуті, геральдисти існують і сьогодні. Хтось створює нові герби для монарших осіб, хтось, як і Мішель Пастуро, береже знання про вже створені.
Початок
Пан Пастуро народився у післявоєнному Парижі у 1947 році у родині французького письменника Анрі Пастуро, у чиїх творах впевнено відчувається вплив Андре Бретона і сюрреалістів. У 1972 році Мішель закінчив навчання у Національній школі хартій, вивчивши архівну і бібліотечну справу та захистивши дипломну роботу із середньовічної геральдики. Потім протягом десяти років, до 1982, він завідував відділом монет і медалей Французької національної бібліотеки. З 1983 року Пастуро працює на кафедрі історії західної символіки і займає посаду директора із досліджень у Практичній школі вищої освіти Сорбонського університету. Вчений також є членом Міжнародної академії геральдики і віце-президентом Французької спілки геральдики. Однак світову славу йому, безумовно, принесла серія книг “Історія кольору”, яка була перекладена тридцятьма мовами планети. На сьогодні опубліковані таємниці синього, чорного, зеленого і червоного кольорів.
За історією
Звісно, перші публікації Пастуро охоплювали ширший спектр історичних знань. Спочатку були “Геральдичний трактат” 1979 року, “Словник кольорів нашого часу” 1992 року, “Відомі тварини” 1998 року і багато інших статей та монографій. Першою книгою автора, яка була перекладена російською мовою, стала “Повсякденне життя Франції й Англії у часи лицарів Круглого столу”, видана “Молодою гвардією” у 2001 році. У ній ви не знайдете легенди про Короля Артура і Гвіневру, їхнього підтвердження чи спростування, тому що книга, насамперед, про побут часів Річарда Левове Серце. Що тоді їли, як одягалися, чим відрізнялося життя різних прошарків суспільства у ХІІ-ХІІІ сторіччях… Дивовижно, як багато змінилося з того часу і як багато залишилося таким самим. “Як правило, у 1200 році потрібно було не менше трьох днів, щоб потрапити з Парижа в Руан, близько 10 днів – з Парижу до Лондона, два тижні – з Парижу в Бордо і більше 20 днів – з Парижу до Тулузи; один тиждень – щоб дістатися від Йорку до Лондона, більше місяця – від Лондону до Риму і, залежно від попутного вітру, 20-50 днів, щоб дійти по морю з Венеції до Святої землі. Однак усе це не ослаблювало пристрасті до подорожування. Люди ХІІ-ХІІІ сторіч не поспішали”.
У 2003 російською мовою виходить його «Геральдика», котра, по суті, об’єднала і покращила ранні праці Пастуро про геральдичні образи і фігури геральдики. Книга цікава тим, що історія у ній – не закостенілий скелет давнини, а живий організм, який досліджується у динаміці аж до теперішніх днів.
Через 5 років російськомовному читачу стає доступною книга Мішеля Пастуро, яка має, мабуть, найбільш інтригуючу назву – «Диявольська матерія. Історія смужок і смугастих тканин”. Диявольська, бо ще в епоху Відродження сформувалося два типи смужок – “правильних”, пов’язаних зі святами, і “негативних”, небезпечних. Крок за кроком Пастуро педантично збирає усе смугасте чи те, що колись було таким, і пояснює, чому воно є таким і якими культурними маркерами оточене. У його книзі смугасте все – від плащів кармелітів до штрих-кодів, смугастої зубної пасти і фільмів Хічкока.
У 2010 у журналі «Теорія моди. Одяг. Тіло. Культура» публікується стаття Мішеля Пастуро «Поява шахів у Західній Європі». Коротко автор вже згадував про цікаву історію цієї гри у “Повсякденному житті Франції й Англії у часи лицарів Круглого столу”: «У кожного гравця було по 16 фігур, перед початком партії їх розставляли так само, як і в сучасній грі. При чому з одного боку ставилися білі, а з іншої – не чорні, а червоні. У галузі шахів панували ті самі символи, що й в усьому іншому: до XIV сторіччя у свідомості західної людини білому кольору протиставлявся не чорний, який сприймався як відсутність кольору як такого, а червоний – колір кольору”.
Врешті, у 2012 році російською мовою обмеженим тиражем виходить “Символічна історія європейського Середньовіччя”. Книга, яка багато у чому знищує звичні для обивателя уявлення про Середні віки. “Наші теперішні знання – зовсім не абсолютна і незаперечна істина, а всього лише один з етапів історії пізнання, яка не схильна до сталості”.
Колір настрою
Оригінальне видання першої книги з серії “Історія кольору” “Синій” побачило світ у 2002 році. “Новое литературное обозрение” випустило його російською мовою тільки у 2015 році. Однак вічні питання ніколи не втрачають своєї актуальності, скільки б часу не минуло. Вочевидь, праці Мішеля Пастуро вже зараз можна назвати класикою історичного нон-фікшену.
Синій колір пройшов шлях від тотального ігнорування, адже у наскельних малюнках він не використовувався, та й в античному світі синій вважався кольором варварів і носити його було непристойно, до титулу найпопулярнішого кольору нашого сторіччя. Культура, релігія, політика, мистецтво, промисловість, мода, соціологія – Пастуро дбайливо, не поспішаючи розповідає про те, яке місце синій колір займає і займав буквально у всіх галузях людського життя на різних етапах розвитку суспільства. Автор, безумовно, приділяє окрему увагу символіці й емблемам, а також колірним перевагам з точки зору психології, віку, національності, епохи і проводить структурний аналіз елементів і пропорцій синього, одночасно протиставляючи його іншим кольорам.
Колір, якого не існує
Наступною книгою з райдужної серії є “Чорний. Історія кольору”, з якої читач дізнається, що до відкриття Ісааком Ньютоном спектру у 1665 році чорний та білий не сприймалися як колір взагалі. І тем не менш, певне ставлення до чорного сформувалося ще у Стародавньому Єгипті, як до кольору родючості, і потім супроводжувало людство у подорожі віхами історії, постійно змінюючись від однієї крайності до іншої. Чорний то був кольором диявола, то кольором розкоші, то кольором смиренності. “А ще пізніше, у 1933 році, Жан Жироду дає іронічний опис чорного пейзажу, котрий чекає дітей у шкільному класі: “У вас будуть чорні чорнила, чорні грифельні дошки, чорні фартухи. У нашій прекрасній країні чорний – колір молодості”…”.
Плюс два
Наступні перекладені російською мовою книги Мішеля Пастуро – “Зелений. Історія кольору” та “Червоний. Історія кольору” – частково містять повтори з попередніх двох. Наприклад, у тій частині, котра стосується історії фарбувальної справи. Однак історія у всіх кольорів різна, інакше б і кольори не відрізнялися один від одного. Та й взагалі, важко говорити про один колір без згадки про інший. Кожного з них супроводжують, кожному з них протиставляються певні кольори, одні доповнюють один одного, у той час як інші відторгають. І звичайно, історія їхнього сприйняття і застосування людиною знову дивовижно неоднозначна.
Зелений у минулому асоціювався з відьмами і зміями, а зараз символізує здоров’я й екологію. Католики вважали його кольором диявола (як і чорний, до речі ☺), адже зрадник Іуда носив цей колір. У XVI сторіччі навіть існувала приказка: “Сірооких – до Раю, чорнооких – до Чистилища, зеленооких – до Пекла”. А ось у мусульман зелений колір є священним. Колись зелений носили тільки бідняки, які фарбували тканини підручними травами, і він виходив нестійким та блідим, що не личило носити знатним особам. Набагато пізніше людям вдалося отримати стійкий і насичений колір. А у 1970-і роки “стилісти і кутюр’є ввели у моду коричневато-зелені тони, які два чи три покоління тому звичайні люди одягли б тільки під загрозою розстрілу”.
Цікаво, що оскільки зелений колір, без сумніву, асоціюється з природою, Мішель Пастуро у своїй книзі про нього приділяє увагу і символіці різних рослин – дерев, квітів. 
Книга про червоний – одна з новинок від вченого-медієвіста. Дещо з історії цього кольору ми вже знаємо у зв’язку з тим, що він часто протиставлявся іншим кольорам – білому й синьому. Тепер у центрі уваги саме колір вина, королівських мантій, звабливих губ і розкішних феррарі, колір абсолюту, який у сприйнятті японців знаходиться за межами чорного.
Далі буде
Прихильники Мішеля Пастуро й дослідники семантики та метафізики кольору у всьому світі чекають виходу книг про наступні кольори, яких ще немало. Багато читачів мріють зібрати колекцію за кольорами веселки. Чи здійсняться їхні мрії, важко сказати напевно, однак Мішель Пастуро залишається активним учасником наукового світу, даючи численні інтерв’ю і виступаючи на конференціях з доповідями про результати своїх напрацювань у галузі історії кольору.
І раніше, і зараз вчений багато пише у співавторстві. Одна з найбільш значущих таких робіт – “Кольори нашої пам’яті”, створена спільно з Домініком Сімонне. Це збірка есеїв, які скоріше можна охарактеризувати як автобіографію Пастуро, історію не стільки кольорів, скільки його досліджень у цій сфері, спостережень за поведінкою феномену, який він вивчає, в ході історії. «Символіка кольору – це завжди феномен культури; вона відрізняється залежно від місця і змінюється з часом».
При всій складності обраних Мішелем Пастуро напрямків (колористики, геральдики, історії) його книги написані простою, зрозумілою мовою. При усій чисельності фактів, зібраних і проаналізованих вченим, йому вдалося структурувати ці знання і викласти містко і коротко.
Ці дивовижні маленькі кольорові скарби гідні того, щоб поповнити бібліотеки найбільш вимогливих читачів і відкрити їм таємницю того, що “історія кольору – це завжди історія суспільства”.
