Неперевершений Говард Лавкрафт та його жахи

Неперевершений Говард Лавкрафт та його жахи, Персона

Ми звикли думати, що письменники – щасливі люди. Ще б пак, адже обласкані Музою, відмічені читацькою любов’ю і увічнені в часі своєю творчістю, вони просто зобов’язані бути хоч крапельку щасливішими, ніж всі інші! Однак найчастіше в житті авторів улюблених нами творів не все так прекрасно. В історії є маса прикладів, коли людина, яка пише про щось легке і безхмарне, при житті не домагається визнання і вмирає в злиднях і самотності. Герой нашої сьогоднішньої публікації писав про жахи і потаємні людські страхи, а його історія гідна екранізації поряд з творами Кінга. Адже цей автор, на жаль, не був щасливий практично ніколи. Давайте ж дізнаємося про те, як жив один з найпохмуріших і, можливо, найбільш нещасних письменників сучасності – Говард Філліпс Лавкрафт.

Похмуре дитинство

Один з найбільш незвичайних письменників сучасності з’явився на світ 20 серпня 1890 року в Провіденсі та прожив там все своє коротке і нелегке життя. Єдина, досить пізня за мірками того часу, дитина в родині, коріння якої йшли ще до американських першопоселенців, повинна була стати одним з найбільш шанованих громадян міста – адже на той момент  було вельми почесно бути нащадком тих, хто першим оселився в Колонії Массачусетської затоки. Однак з самого народження над малюком навис злий рок, який згодом знайде вихід у творчості Лавкрафта і отримає назву «лавкрафтівські жахи». Батько Говарда, Вінфілд Скотт Лавкрафт, був комівояжером ювелірної фірми Gorham Manufacturing Company, проте письменник практично зовсім його не знав – коли хлопчикові було три роки, Вінфілд пережив нервовий зрив, перебуваючи в Чикаго. Після цього Лавкрафта-старшого в стані гострого психозу помістили в психіатричну лікарню, де він провів наступні п’ять років, аж до своєї смерті в 1898 році.

Говард в детстве, Персона

Малюка виховувала мати, Сара Сьюзен Філліпс Лавкрафт, дві її сестри і дідусь Уіппл Ван Бюрен Філліпс, який після смерті Вінфілда забрав сім’ю Лавкрафта до себе і взяв під опіку маленького Говарда. Однак, по суті, опікати хлопця особливо й не було потрібно – дитина була тим, кого сучасники назвали б «індиго». У два роки він вже запам’ятовував величезні обсяги інформації, читаючи напам’ять поезії і уривки улюблених текстів, а в шість вже почав писати власні вірші (до цього він складав їх усно). Багато в чому розвитку майбутнього творця Ктулху посприяв Уіппл Філліпс, дозволяючи безперешкодно користуватися своєю величезною (найбільшої в усьому штаті Род-Айленд!) бібліотекою. Тут хлопчик вперше прочитав класичні твори, поезію, казки і міфи різних народів. Однак найбільше його приваблювала похмура готична проза і атмосферність арабських казок, що і відбилося згодом на його творчості. Адже саме з «Казок 1000 і 1 ночі» з’явився псевдонім автора – Абдул Альхазред – який згодом Лавкрафт перенесе в свої розповіді як основного персонажа і автора знаменитого «Некрономікона».

Однак ще більше відбилося на характері маленького Лавкрафта те, що відбувалося в його родині. Обдарований не по роках хлопчик був дуже слабкий здоров’ям, а постійні нічні кошмари мучили його майже все життя. Мати ж, після втрати чоловіка, оточила Говарда гіперопікою, до кінця життя не позбувшись від думки, що син – це єдине, що у неї є. Сара не відходила від сина ні на хвилину, намагаючись вгадати кожен крок хлопчика, виконати кожну його вимогу. Така пильна увага, на жаль, не завжди йшла йому на користь – мати практично не випускала Говарда з дому, боячись, що її малюк захворіє. Власне, і в школу він йде пізно – у вісім років, однак, не провчившись і року, його забирають на домашнє навчання. Це було ударом по несформованій дитячій психіці, і Говард, прагнучи пережити відсутність друзів, ігор та всіх дитячих радощів, яких був позбавлений, з головою поринає в науки. Продовжуючи писати розповіді (які, на жаль, збереглися в дуже невеликій кількості), Лавкрафт вивчає хімію, історію, астрономію і навіть пише кілька серйозних наукових робіт. Повернувшись до навчання через чотири роки, він показує свої напрацювання педагогам, і здивовані абсолютно недитячим підходом і точністю розрахунків, вчителі віддають матеріали на публікацію. «The Providence Sunday Journal» публікує його статтю з астрономії, і згодом Говарда запрошує як постійного автора газета «The Pawtuxet Valley Gleaner». Пізніше він буде співпрацювати і з іншими виданнями – «The Providence Tribune», «The Providence Evening News» і «Gazette-News», паралельно випускаючи власні газети та журнали, присвячені своїм дослідам і науковим дослідженням.

Говард в юношестве, Персона

Однак повернення Лавкрафта до навчання не стало полегшенням для юнака. У 1904 році помирає дід хлопчика – Уіппл – і сім’я, яка до цього не відчувала матеріальних труднощів (Філліпси мали великий будинок, прислугу, фруктовий сад з фонтаном і стайню з трьома кіньми – досить багато за мірками того часу), змушена була переїхати в набагато менший будинок, а згодом – і зовсім в маленьку квартирку. Юний Говард настільки важко переживав втрату дідуся, якого він дуже любив, і будинку, в якому виріс, що в 1908 році у нього стається нервовий зрив. Злам, що стався в душі підлітка, був настільки сильний, що він навіть думав накласти на себе руки, а оговтавшись, вже не знайшов в собі сил повертатися в школу. Через це він так і не закінчив навчання, а спроба вступити до Університету Брауна без атестата закінчується грандіозним провалом. Це стане тим самим переломним моментом, який змусить майбутнього автора «Дагона» сховатися в чотирьох стінах, практично не залишаючи квартирку на Енджел-стріт і все життя соромитися і докоряти собі за відсутність освіти.

Розповіді, поезія і «The Argosy»

Проте відсутність освіти не заважає Лавкрафту писати. Уже в 14 років він створює свій перший серйозний фантастичний твір – «Звір в печері», розповідь, що була написана за одну ніч, але змусила читачів вже тоді розглядати Говарда як серйозного автора. Мова в оповіданні йде про юнака, який загубився під час екскурсії у величезній Мамонтовій печері. Його ліхтарик гасне, він не знає, де шукати вихід, а в непроглядній пітьмі лунають кроки невідомої істоти. Герой чує, що це не людина, і кидає каміння в бік звуків, що наближаються. Один з каменів потрапляє в ціль, звуків більше немає, і хлопець залишається в темряві печери з думками про смерть. Однак через кілька годин його знаходить гід і вони удвох шукають труп убитого створіння. Схожа на мавпу істота з білою шерстю знаходиться неподалік… але мавпа це тільки здалеку. Перевернувши істоту на спину, люди з жахом виявляють, що вона колись була людиною. Похмура розповідь згодом стане саме тим твором, який будуть рекомендувати для початку знайомства з творчістю Лавкрафта. А тим часом Говард розчаровується в фантастиці, вважаючи кращими за цей жанр поезію і есе. Такі вподобання з’явилися за часів його самітництва, з 1908 по 1913 рік. Лавкрафт, що живе з матір’ю, не має друзів, захоплюється літературою і астрономією – власне, типовий гік, «рак-відлюдник» – несподівано знаходить для себе віддушину у вигляді журналу для підлітків «The Argosy». Точніше, сам журнал був цікавий Лавкрафту лише в якості пересічного чтива, а ось розповідь Фредеріка Джексона, що потрапила йому на очі, викликала в юнакові таку бурхливу негативну реакцію, що Говард написав до редакції вельми гнівного листа. Лист цей був опублікований на сторінках журналу і спричинив шквал обурень від шанувальників Джексона. На сторінках журналу з’явилася свого роду «гілка обговорень» в дусі того часу, в якій щотижня з’являлися все нові і нові «коментарі». Незабаром в дискусію виявилися залучені і читачі, і працівники «The Argosy», і навіть відомі автори і видавці. Серед них опинився і Фред Даас, глава United Amateur Press Association (UAPA) – організації, що представляла молодих авторів, що видавалися самостійно. Даас звертає увагу на обдарованого юнака і пропонує тому вступити в UAPA. У 1914 році Лавкрафт приймає пропозицію і з 1915 по 1923 рік видає власний журнал «The Conservative». Тут публікується поезія юнака, а також статті та есе (які Лавкрафт відправляв і в інші журнали і газети). Всього письменник створить 13 випусків журналу, які згодом будуть публікуватися, як окремий збірник його творів.

Під час роботи в UAPA Говард Лавкрафт видає два вельми успішних твори – «Усипальниця» і «Дагон». Сюжет останнього буде неодноразово стикатися з темою «лавкрафтівських жахів», адже божество Дагон – істота з пантеону міфів Ктулху. Здавалося б, в житті Говарда настав період спокою, але… У 1919 році з нервовим зривом злягла мати Лавкрафта. За збігом обставин вона потрапляє в ту ж клініку, в якій доживав останні роки батько письменника, і так само залишається в ній до самої смерті. Під час своєї хвороби Сара Лавкрафт постійно пише синові довгі листи, в яких то розповідає про свою безмежну материнську любов, то називає сина «потворним виродком». На жаль, жінка так і не оговталася від хвороби і померла в 1921 році. Під впливом таких важких подій Лавкрафт напише згодом розповідь «По той бік сну», дія якого як раз і буде відбуватися в психіатричній лікарні.

Смерть и любовь ходят парой, Персона

Смерть і любов ходять парою

Однак через кілька тижнів після смерті матері в житті Лавкрафта відбувається подія, яка здавалася неймовірною навіть для його близьких – на журналістській конференції в Бостоні чоловік знайомиться з Сонею Хант Грін. Пара знаходить багато спільного – погляди, інтереси, єврейське походження – і навіть то, що Соня була старшою за Говарда на 7 років, не бентежить закоханих. 3 березня 1924 року молоді люди одружилися, але про весілля знали лише нечисленні друзі пари. Рідні ж тітки Лавкрафта, Лілліан Делора і Енні Емелін, отримали повідомлення про одруження племінника тільки після того, як з моменту весілля пройшло вже кілька днів. Згодом Соня напише в своїх мемуарах, що до кінця не була впевнена, що вони з Лавкрафтом підходять один одному, але молодик  – начитаний, освічений, інтелігентний – захоплює дівчину і вона все ж вирішує пов’язати з ним життя.

Письменник переїжджає в Бруклін, де на той момент проживала Соня і здається, що в його житті нарешті настав період спокою – розповіді письменника постійно публікуються в журналі «Weird Tales», а капелюшний магазин його дружини приносить непогані доходи. Хвороблива худорба Говарда, завдяки кулінарним талантам дружини, нарешті пропадає, письменника запрошують в клуб інтелектуалів-літераторів «Калем». Листування з багатьма відомими авторами, яке взяло початок з ситуації з «The Argosy» (зокрема, з Форрестом Аккерманом, Робертом Блохом, Августом Дерлет і Робертом Говардом) все більше і більше розростається – в результаті нарахують майже 10000 листів! Однак пізніше справа дружини зазнає банкрутства, а Говарда зміщують з посади в журналі. Соня захворює, і після лікування в Нью-Джерсі їде в Клівленд, щоб спробувати відновити там свій бізнес. Лавкрафт же переселяється в невелику квартирку в Брукліні. Однак після тихого і спокійного Провіденса життя в Нью-Йорку стомлює письменника. Нотка туги за рідним домом відчувається у всіх творах Лавкрафта за той час – «Покинутий будинок», «Кошмар в Ред-хук» і «Він». Не пристосований до самостійного життя і системної роботи, Лавкрафт живе на гроші, які пересилає йому дружина, і відмовляється від вигідних пропозицій (зокрема, від місця редактора в Weird Tales, прийнявши яке, йому довелося б переїхати в Чикаго), мріючи повернутися в рідний Провіденс. Соня ж не хоче тягнути на своїй шиї побут і чоловіка, і шлюб письменника неухильно котиться до розставання. Це і відбувається в 1929 році, через три роки після повернення Говарда в рідні місця і спроб налагодити відносини. Однак пара так і не оформила розлучення і до самої смерті Говарда Соня залишалася його офіційною дружиною. Багато біографів Лавкрафта вважали невдалий шлюб доказом асексуальності письменника і вважали це причиною багатьох провалів в його житті, проте сама Хант Грін неодноразово відгукувалася про чоловіка, як про прекрасного коханця.

Незважаючи на невдачу на любовному поприщі, цей час не проходить в тому самітницькому стилі, в якому Лавкрафт жив до цього. У письменника з’являється тяга до подорожей, він відвідує Квебек, Чарльстон, Філадельфію, і під час поїздок невпинно пише своїм старим друзям і молодим авторам, творчість яких його зацікавила, а також пише статті з філософії, політики, архітектури. Саме тоді з’являються його кращі твори – «Поклик Ктулху», «Хребти Божевілля» і «Тінь з лихоліття». Про ці книги говорить вже не одне покоління читачів, адже вони вважаються класикою як «лавкрафтівських» жахів, так і жахів як жанру. «Поклик Ктулху» – страшна казка для дорослих, що складається з трьох частин і розповідає історію Френсіса Терстона, бостонця, який займався розслідуваннями, пов’язаними з культом жорстокого божества, що вийшло з морської безодні. З першої частини читач дізнається про глиняний барельєф, створений скульптором Вілкоксом в стані трансу. Побачивши своє творіння на наступний ранок, Вілкокс був шокований і відніс його професору Енджеллу, дідусеві головного героя. Виявилося, що схожі статуетки були вилучені у служителів якогось новоорлеанского культу, що плавно підводить до другої частини історії. Це розповідь поліцейського Леграсса про проведену операцію по захопленню членів секти, що поклоняється Ктулху. Місцеві жителі небезпідставно вважали, що члени секти приносять в жертву людей, і вкорінюються в цій думці після пропажі декількох городян. Всі сектанти виявляються людьми з нестабільною психікою, що відстоювали істинність своєї віри на численних допитах. Саме в цій частині книги з’являється знаменита фраза «Пх’нглуі мглв’нафх Ктулху Р’льех вгах’нагл фхтагн», яка давно вже стала інтернет-мемом. Третя, заключна частина оповіді – записки норвезького моряка, єдиного вцілілого при реальній зустрічі з Ктулху. Оповідач, розуміючи, що занадто багато дізнався, чекає своєї неминучої смерті, а читача до останньої сторінки не відпускає відчуття страху і незрозумілої тривоги. Цей твір вважається одним з кращих «лавкрафтівських жахів» поряд з «Хребтами Божевілля», в яких фігурує Антарктика, раса Старців, жахливі істоти шогготи і загроза всьому людству. Лавкрафт зміг «нагнати саспенсу» без кривавих сцен, хоча притаманна автору сюжетна лінія, де вмирають все, крім одного з героїв-оповідачів, і повторювані персонажі (шогготів можна зустріти в «Тіні над Іннсмутом» і «Тварині на порозі», а Старців – в «Страху в Відьминому будинку») вже знайомі читачеві.

Останній удар

Але все одно життя не стає до письменника прихильніше і завдає ще кілька ударів. У 1932 році помирає одна з його тіток, які до кінця життя письменника опікали його, і Лавкрафт знову повертається в маленьку найману квартирку. Його твори практично не публікуються, спадок, який дістався сестрам матері, тане, як дим. Говарду часто було нічого їсти, але ті мізерні гроші, які були в його розпорядженні, він витрачає не на їжу, а на папір і конверти для своєї кореспонденції. На тлі сильного недоїдання письменник все більше і більше слабшає, а самогубство Роберта Говарда, найближчого друга по листуванню, остаточно вганяє автора в депресію. Він перестає їсти і дуже погано спить. З крайнім ступенем виснаження «батько» Ктулху потрапляє в лікарню, де у нього діагностують страшне захворювання – рак кишечника, який і був причиною остаточного погіршення самопочуття письменника. Хвороба перебувала вже у фінальній стадії і не піддавалася лікуванню. Після встановлення діагнозу Говард прожив всього лише п’ять днів і 15 березня 1937 року пішов у інший світ, до останнього подиху не випускаючи з рук своїх чернеток. Зусиллями знайомих і друзів по листуванню Говард Філліпс Лавкрафт був похований 18 березня 1937 на сімейній ділянці кладовища Свон Пойнт Семетері. На надгробку письменника, крім дати народження і смерті, вибита фраза «I am providence». Гра слів, що позначає одночасно рідне місто автора і «провидіння», стала своєрідним відсиланням до життя Лавкрафта – такого ж двоїстого, незрозумілого більшості, але яскравого і вельми своєрідного – як Провіденс. Як провидіння…

13 фактов о Лавкрафте, Персона

13 фактів про Лавкрафта

Чому 13? Та тому, що це число вважається містичним і якомога краще підходить для такої персони 🙂

  1. Частина недописаних творів Лавкрафта була закінчена його другом по листуванню, Августом Дерлетом.
  2. За мотивами творів письменника було створено більше десятка комп’ютерних і настільних ігор, а також близько півсотні екранізацій.
  3. Книги Лавкрафта – джерело натхнення для багатьох музичних груп. Деякі з них навіть взяли найменування творів і імена персонажів назвами власних колективів і пісень.
  4. Письменником, який мав величезний вплив на творчість Лавкрафта, вважають Едгара Аллана По, а одним з найвідоміших послідовників – Стівена Кінга.
  5. Практично всі сакральні книги, на які посилався Лавкрафт (зокрема, і знаменитий «Некрономікон»), є вигаданими.
  6. Найбільш часто згадуваний персонаж з книг Лавкрафта, Ктулху, по суті не є найголовнішим і найсильнішим божеством пантеону.
  7. Найбільш згадуване місто з творів письменника – Аркхем – ніколи не існувало, але деякі люди досі намагаються або знайти саме місто, або довести, що автор мав на увазі реально існуюче поселення, приховавши його під «псевдонімом».
  8. Кожен твір Лавкрафта має відсилання до іншого його твору.
  9. Для публікацій творів Лавкрафта було створено ціле видавництво, назване Arkham House. Створив його в 1938 році Август Дерлет.
  10. Лавкрафт був досить яскраво вираженим ксенофобом, що, втім, не завадило йому одружитися на дівчині з єврейським корінням.
  11. Творці серіалу “Supernatural” присвятили Лавкрафту цілу серію в одному з сезонів і зробили його пророком, що закликає похмурих істот з чистилища.
  12. Жартівливе питання про ставлення до пробудження Ктулху неодноразово входило до числа найпопулярніших серед питань для прес-конференцій глав держав.
  13. Лавкрафта порівнюють з Альфредом Хічкоком за вміння нагнітати саспенс, і шанувальники автора по всьому світу згодні з цим порівнянням.

Автор поста: Natalya

Більш за усе на світі полюбляю гарні книги, міцну каву та відсутність граматичних помилок у текстах :)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *